Інформаційно-комунікаційні

технології

   Суть. Як зазначає Г.Селевко, на практиці ін­формаційними технологіями називають ті, що ви­користовують спеціальні технічні інформаційні за­соби (ЕВМ, аудіо, кіно, відео). З появою комп'ютерів з'являється новий термін — «нові інформаційні технології навчання». Термін «інформаційно-комунікаційні» є об'єднуючим для різних варіантів технологій та вказує на специфіку інтерактив­ного навчання — діалог у системі «користувач — комп'ютер».

 На практиці технологія використовується в трьох варіантах:

     «проникаюча» (застосовується у процесі ви­вчення певних тем, розділів для розв'язання кон­кретних дидактичних завдань);

    «основна» (визначальна, особливо у складі технологій програмованої та дистанційної форм навчання тощо);

    монотехнологія (увесь процес навчання й управління, зокрема і всі види діагностики та моні­торинг, ґрунтується на використанні комп'ютера).

    Інформатизація навчально-виховного про­цесу передбачає широке використання у процесі вивчення навчальних предметів інформаційно орієнтованих засобів навчання на базі сучасних комп'ютерів і телекомунікаційних мереж. До них належать інформатизація системи управління навчальним закладом, створення баз даних та пе­реробка інформації, участь у міжнародних проек­тах тощо. Широке застосування інформаційно-комунікаційних технологій (програмоване навчання, експертні системи, мультимедіа, імітаційне моде­лювання, предметні комп'ютерні уроки) сприяє ре­алізації особистісно орієнтованого підходу до учнів, поетапному засвоєнню знань, умінь і навичок.

Прогнозовані результати: формування умінь працювати з інформацією, розвиток комунікатив­них здібностей.

                                                      Ігрові технології

 

Суть. Технологія за своєю суттю є поліваріативна. Вона може реалізуватися за технологічними схемами Д.Ельконіна, Б.Нікітіна, П.Підкасистого, М.Строніна, М.Шуть та ін., використовуватись у процесі навчання дітей різних вікових груп. Гра як вид навчальної діяльності в умовах конкретної ситуації спрямована на засвоєння соціального досвіду, в якому формуються й удосконалюються вміння та навички учнівського самоуправління.

 Структура гри як діяльності охоплює: ціле-покладання (уміння поставити мету, завдання), планування (здатність передбачити розвиток подій, дійових процесів, операцій), реалізацію цілей (уміння реалізувати ігровий задум), аналіз отриманих результатів (здатність проаналізувати набутий ігровий досвід). Мотивація ігрової діяль­ності забезпечується добровільністю включення в гру, можливістю вибору й елементами змагання, що сприяє задоволенню потреб у самоствердженні та самореалізації учнів як суб'єктів учіння.

   У навчанні старшокласників використовуються різні модифікації ділових ігор: імітаційні, опера­ційні, рольові ігри, діловий театр, психо- та соціодрама. Технологія ділової гри представлена етапами, що наведено нижче (за Г.Селевко).

Етап підготовки:

    розробка гри: написання сценарію; укла­дання плану ділової гри; загальний опис гри; зміст інструктажу; підготовка матеріального       за­безпечення;

    вхід у гру: постановка проблеми, цілей; умови, інструктування; регламент, правила; роз­поділ ролей; об'єднання у групи; консультування.

Етап проведення:

    групова робота над завданням: робота з дже­релами; тренінг; мозковий штурм; робота з агро­техніком;

    міжгрупова дискусія: виступи груп; захист результатів; правила дискусії; робота експертів.

Етап аналізу та узагальнення:

    висновки з гри; аналіз, рефлексія; оцінка та самооцінка роботи; висновки й узагальнення; рекомендації.

Прогнозовані результати: розвиток суб'єктності школяра, процесів саморегулювання та самоуправління власною навчальною діяль­ністю.

                                       Інтерактивні технології

Суть. Інтерактивне навчання ґрунтується на концептуальній ідеї співробітництва, взаємо-навчання. Автори зазначають, що процес пізнання відбувається за умови постійної, активної взаємодії всіх учнів. Залежно від мети уроку, форм органі­зації навчальної діяльності, використовуються       ін­терактивні технології кооперативного, колективно-групового навчання, ситуативного моделювання, опрацювання дискусійних питань. Деякі локальні технології використовуються на будь-якому етапі традиційного уроку, трансформуючи його в інтер­активний.

Структура технологічного інтерактивного уроку представлена такими етапами.

     Мотивація: фокусується увага учнів (або учасників заходу) на проблемі, робиться спроба викликати інтерес до теми, що обговорюється. При­йомами навчання можуть бути запитання, цитати, коротка історія, невеличке завдання, розминка тощо. Етап займає не більше 5 % часу заняття.

    Оголошення, представлення теми та очі­куваних навчальних результатів. Він забезпе­чує розуміння учнями (учасниками) змісту їхньої діяльності, тобто того, чого вони повинні досягти в результаті уроку (заходу), і що від них очікує вчи­тель, викладач. Також доцільно залучити до визна­чення передбачуваних результатів усіх учасників заняття або заходу. На це витрачається приблизно 5 % часу.

    Надання необхідної інформації. Під час його реалізації важливо дати учням (учасникам) достатньо інформації для того, щоб на її основі ви­конувати практичні завдання. Це може бути міні-лекція, читання роздавального матеріалу, вико­нання домашнього завдання. Для економії часу та максимального ефекту уроку можна подавати           ін­формацію в письмовому вигляді для попереднього (домашнього) вивчення. Витрачається приблизно 10 % часу заняття.

    Інтерактивна вправа, яка вважається цент­ральною частиною заняття (заходу). Вона охоплює не більше 60 % часу, що відводиться на практичне освоєння матеріалу, досягнення поставлених цілей уроку.

                              Послідовність проведення інтерактивної вправи:

-інструктування — вчитель розповідає учас­никам про цілі вправи, правила, послідовність дій і кількість часу на виконання завдань; запитує, чи все зрозуміло учасникам;

-об'єднання в групи і/або розподіл ролей;

-виконання завдання, за якого вчитель висту­пає як організатор, помічник, ведучий дискусії, намагаючись надати учасникам максимум мож­ливостей для самостійної роботи й навчання у спів­робітництві один з одним;

-презентація результатів виконання вправи.

   Підбиття підсумків, оцінювання резуль­татів уроку. На цьому етапі передбачаєтеся реф­лексія, усвідомлення того, що зроблено на занятті (заході), чи досягнуто поставлених цілей, як можна застосувати отримане в майбутньому. Останній етап бажано проводити у формі запитань: що но­вого дізналися; якими навичкам оволоділи; чи може це бути корисним у житті. Слід обговорити питання щодо проведення самого уроку: що було найбільш вдалим; що не сподобалося; що потрібно змінити в майбутньому. Важливо, щоб самі учні (учасники) змогли сформулювати відповіді на всі запитання. Для підбиття підсумків бажано від­вести до 20 % часу уроку (заходу).

    Інтерактивні технології (мозковий штурм, «займи позицію», розігрування ситуацій у ролях, ток-шоу тощо) активно використовуються у вихов­ній роботі зі школярами.

 Прогнозовані результати:

    активізація пізна­вальної діяльності всіх учнів, формування вмінь і навичок, ціннісно-смислових орієнтацій;

    розвиток суб'єктності, мотивації до навчання.

  Технологія  інтенсифікації навчання на основі опорних схем і знакових моделей

Суть. Принципи технології інтенсифікації навчання В.Шаталова: багаторазове повторення; обов'язковий поетапний контроль; високий рівень складності; блочне вивчення матеріалу; динаміка діяльності; використання опор, орієнтовної основи дій.

Особливості змісту (за Г.Селевко): матеріал подасться великими дозами; поблочне структурування матеріалу; оформлення навчального ма­теріалу у вигляді опорних схем-конспектів; опор­ний конспект є наочною схемою, у якій подано інформацію, що потрібно засвоїти. Він є своєрідною конструкцією системи взаємопов'язаних символів як замінників системи фактів, понять, ідей, наді­лених певним смисловим значенням.

Технологічні етапи:

    перший — вивчення теорії у класі (пояс­нення біля дошки з допомогою крейди, наочних матеріалів, ТЗН; повторне пояснення за опорним конспектом — кольоровим плакатом; короткий ог­ляд за плакатом; індивідуальна робота учнів над своїми конспектами; фронтальне поблочне закріп­лення матеріалу за конспектом);

    другий — самостійна робота вдома (опорний конспект + підручник + допомога батьків);

    третій — перше повторення — фронтальний контроль засвоєння конспекту (всі учні відтворю­ють конспект по пам'яті; учитель перевіряє роботи в міру надходження; одночасно проводиться «тихе» та магнітофонне опитування; після письмової ро­боти — опитування вголос);

    четвертий — усне проговорювання опорного конспекту (це необхідний етап мовленнєвої діяль­ності при засвоєнні, що реалізується під час різних видів опитування);

    п'ятий — друге повторення: узагальнення і систематизація (уроки взаємоконтролю; публі­кація списку залікових питань; підготовка;  вико­ристання усіх видів контролю (біля дошки, «тихе», письмове опитування тощо); взаємоопитування та взаємодопомога; ігрові елементи (змагання ко­манд, розв'язування ребусів тощо)).

Прогнозовані результати:

    формування си­стеми знань, умінь і навичок;

    навчання всіх дітей незалежно від індивідуальних даних;

    прискорене навчання.

 Технологія рівневої диференціації навчання на основі обов'язкових результатів

Суть. Технологія передбачає уведення двох стандартів: обов'язкової загальноосвітньої підго­товки (базовий рівень обов'язкового мінімального засвоєння знань всіма школярами); підвищеної під­готовки (додатковий рівень визначає глибину ово­лодіння змістом навчального предмета здібними та працелюбними учнями).

   Простір між ними заповнюється діяльністю, що забезпечує поступове та різнорівневе опа­нування навчального матеріалу, вибудуваного на основі запланованих обов'язкових результатів навчання. Останні мають бути доведені до учнів завчасно, зрозумілі й доступні абсолютній біль­шості. Проходження базового рівня є передумовою навчання за додатковими, підвищеними стандар­тами. Навчальний процес здійснюється на індивідуально та максимально посильному для учнів рівні.

Особливості технології: блочна подача ма­теріалу; робота з малими групами на декількох рівнях засвоєння; наявність навчально-мето­дичного комплексу (банк завдань обов'язкового рівня, система спеціальних дидактичних ма­теріалів, виокремлення обов'язкового матеріалу в підручниках та завдань необхідного рівня в за­дачниках).

Основна умова рівневої диференціації — систематична повсякденна робота щодо усунення прогалин у засвоєнні матеріалу шляхом органі­зації перездачі заліків. Система контролю та оці­нювання навчальних досягнень передбачає:

-тема­тичний контроль;

-повну перевірку обов'язкового рівня підготовки;

-відкритість взірців перевірних завдань обов'язкового рівня; виставлення оцінки методом складання (загальний залік = сума певних заліків);

-подвійність в оцінці обов'язкового рівня (зараховано — не зараховано);

-підвищення оцінки за досягнення, які перевищують базовий рівень;

-«закриття» проблем (доздача, а не перездача);

-мож­ливість «дрібних» заліків;

-кумулятивність підсум­кової оцінки (річна оцінка виставляється на основі отриманих).

 

Прогнозовані результати: досягнення всіма дітьми обов'язкових запланованих результатів на­вчання з огляду на рівень розумового розвитку.

Технологія модульно-блочного навчання

Суть. Мінімальною одиницею навчального про­цесу є не урок, а цикл уроків — модуль. Він буває одно-, дво- (два цикли) або чотириурочний (чотири цикли), кожен з яких є блоком із чіткою послідов­ною структурою.

Розглянемо структуру модуля 4-х циклів.

    Перший урок — вивчення нового матеріалу (новий матеріал вивчається за завчасно складе­ним конспектом з одночасним поясненням учителя. Первинне закріплення відбувається у процесі ро­боти над зошитами з друкованою основою).

    Другий урок — урок узагальнення (перед уроком конспект вивченого матеріалу та запитання до нього відтворюються на дошці (екрані). Учні оп­рацьовують матеріал за підручником самостійно та обговорюють у парах, відповідають на постав­лені запитання учителю або учню-консультанту. Практикується відтворення конспекту в зошиті або його самостійне укладання учнями. Зазна­чимо, що учнівські пари формуються за принци­пом об'єднання дітей з однаковим рівнем розвитку і темпом роботи).

    Третій урок — закріплення (робота із зоши­тами з друкованою основою, виконання індивіду­альних завдань творчого характеру).

    Четвертий урок — корекція (опитування за конспектом, підготовка й написання самостій­ної роботи).

   Якщо тема програми складається із 15 уроків, то вони можуть вибудовуватися так: 2 цикли, 4 цикли, 4 цикли, 2 цикли, 1 цикл програмованого опиту­вання, 1 цикл контролю, 1 цикл корекції.

Особливості технології:

-основний навчальний період — модуль або цикл (уроків);

-пояснювально-ілюстративні, евристичні, програмовані методи навчання;

-основні форми організації навчання — бесіда, практикум;

-засоби діагностики — поточні письмові програмовані опитування (тести), конт­рольні роботи або заліки.

Домінуючий елемент технології — зошит з друкованою основою, який розроблено за принци­пами теорії поетапного формування розумових дій як типовий засіб програмованого навчання.

Прогнозовані результати:

    формування си­стеми знань, умінь і навичок учнів;

    досягнення запланованих результатів навчання.